Студенти НПУ ім. М. П. Драгоманова дізнались про те, як панував голод в Обухові в 1932-1933 рр.

Article top 728х90

Немало бід пережив український народ, зніс немало страждань. Це все залишало відбиток у пам’яті тих, хто залишався в живих і передавалося наступним поколінням. До нас, нащадків, дійшли і гіркі та болючі спогади про Голодомор 1932–1933 років, багато очевидців якого живі до цього часу і їм навіть через стільки років болить той злочин проти нації.

21-го листопада в Національному педагогічному університеті імені М. П. Драгоманова, Факультеті соціально-педагогічної освіти та управлінні був проведений круглий стіл на тему голодомору в Україні і його наслідків на сучасне суспільство.

Окрім студентів і викладачів, на круглому столі були присутні цікаві гості серед яких старший науковий працівник Музею-садиби Андрія Малишка Артюшенко Олена Василівна.

 

Свою розповідь пані Олена розпочала із того, що Обухів як і кожне село (а наше місто мало тоді такий статус) став жертвою сталінського режиму:

«Під час голоду в Обухові голодною смертю помер кожен четвертий його мешканець».

Після цього Олена Василівна взяла до рук книгу Наталі Любиченко «Спогади навіяні вітряками» і процитувала моторошні спогади мешканців Обухова, які пережили голод:

«Із небагатослівних спогадів батька я дізнався, що тут жив дід Федь Когал з бабою Параскою. Діда запам’ятали по нечуваному на час голодомору 1933 року вчинку: від підгодовував багатьох сусідських дітей. Він робив силки, якими ловив горобців, що водилися в кінці городів у верблозах. Птахів, обмазаних глиною, він запікав у вогні. До цього вогню сповзалася (бо йти, а тим більше бігти не було сил) уся дітлашня на кутку (спогади Миколи Старука)».

«Моя мама Поліна Гаврилівна  народилася в родині, де було восьмеро дітей: Віра, Надя, Галя, Федя, однорічний хлопчик, дворічний Матвійко – усіх шістьох голод забрав 1933-го, а моя мама Поліна і Оля вижили завдяки тому, що подалися до Києва. Мама крізь сльози розповідала, як  у ліжечку лежало немовлятко – найменший її братик, дуже кричав, бо у грудях її мами перегоріло молоко. Але вона притуляла його до себе і тицяла йому порожні груди. Невдовзі хлопчик стих (спогади Базик Людмили)».

«Марія Михайлівна згадує мамину розповідь про старшу сестричку Катрусю. Та була не худорлявою, до роботи охоча. Того дня мама топила піч, а Катруся взяла кошика і побігла по шовковиці. З тієї миті її ніхто більше не бачив. Тільки згодом жахлива новина облетіло містечко: в землянці баби Наталки(по вуличному Пристанчихи), що жила на теперішній вулиці Садовій, знайшли одяг і дитячі голівки. Як тоді вияснилося, м’ясо вона продавала на базарі в Горлівці, а декого з обухівців пригощала холодцем».

І це лише маленька крапелька того жаху, що творився тоді в Обухові.

Неможливо втриматись від сліз, читаючи спогади про те тяжке випробування голодом, холодом, хворобами, людоїдством, про тих безневинних малих діток, що помирали, так і не пізнаючи щастя дорослого життя. Але це наша історія. І сьогодні ми повинні знати і пам’ятати ті страшні часи, щоб лихо не повернулось.

Вікторія Волошина

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Схожі публікації

Новини партнерів

Loading...
Загрузка...
Поширте цей матеріал серед друзів та знайомих